Лимарь Сергій Миколайович (27.08.1978 — 17.11.2022)
- Ми з Сергієм були знайомі ще в далекі 90-ті. Мені тоді було 14, а йому 19. Ми бачилися тоді, коли я приїзжала в село до родичів. Він знав що я сестра жінки його друга.В 2001 році Сергій переїхав до м.Дніпро на роботу. Саме в Дніпрі ми почали зустрічатися, а згодом одружилися. На двох у нас 18 років разом та 17 років подружнього щасливого життя.
- Мій Сергій був добрим та турботливим зі своєю сім’єю, товариським з колегами та друзями, цілеспрямований в роботі. Завжди приходив на допомогу. Все своє життя намагався робити людям добро. Сергій був дуже прямолінійною людиною, завжди говорив правду. Інколи ця правда нікому не подобалася. Він був борцем за справедливість. Дуже багато працював. Сергій дуже любив наших двох донечок — Анастасію та Злату. Заради них був готовий на все. Сергій був дуже коханим та люблячим чоловіком. Він завжди був моєю опорою, моєю стіною.
- Так, чоловік завжди розповідав, що з дитинства хотів стати військовим. Мріяв як зробить військову кар’єру. Але коли прийшов час йти до армії, його за станом здоров’я не допустили. Так і залишилося це все в мріях. Аж до 2022 року.
- Мій чоловік був закоханий в роботу з технікою. Він почав сам вивчати як що працює. Якось вираховував кількість ґрунту, об’єми… Для мене це все було важко розуміти. Самим першим об’єктом, який Сергій вів, було відновлення озера Попасне.
- Коли почалася повномасштабна війна, Сергій зрозумів, що працювати як раніше він не зможе. Бо всі об’єкти, які в нього були, це межі між областями Дніпропетровської, Донецької та Дніпропетровської, Запорізької.
- Він вступив до місцевої ТРО і працював на благо селища. Ще в березні Сергій нас намагався вивезти за кордон, але я не змогла без нього поїхати. Я казала, що ми разом, ми сильні, ми справимося. Ми з дівчатками залишилися вдома. Ми щасливі, бо ми разом. У травні 2022 року, нікому нічого не сказавши, Сергій поїхав у військомат, пройшов комісію та вже збирався до відправки. 04.06.22 Сергій поїхав на навчання в Львівську область. В липні переїхав в Донецьку область в артилерійському складі 10 огшбр «ЕДЕЛЬВЕЙС «. Служив там до листопада. За п’ять місяців служби мріяв як приїде додому. Кожного дня дзвонив мені, ми спілкувалися. Мріяли як будемо жити далі. Сергій казав «Спочатку відпочину, заведу собі невелике господарство, а потім поїду відновлювати Україну». Він хотів багато чого зробити для країни. Але через деякий час він дуже змінився, став більш агресивніший, роздратований. Потім я дізналась, що його перевели з артилерії в піхоту 14.11.2022 та 15.11.2022 ми протягом дня спілкувалися, він мене заспокоював, що все буде добре, що він себе буде берегти. Як тільки зможе вийде на зв’язок. О 21.26 він мені в останнє подзвонив, сказав, що поїхали на позицію. «Кохаю вас сильно мої дівчатка » Я чекала дзвінка, я чекала повідомлення, але їх не було. І вранці 19.11.22 біля мого двору зупинилася машина, чоловік у військовій формі мені повідомив, що мій коханий чоловік загинув в стрілецькому бою в селі Яковлівка 17.11.22. Забрали окупанти життя мого коханого. Дуже важко без нього. Вже більше 2 років як він в засвітах, а ми з дівчатами продовжуємо любити нашого рідного чоловіка і тата.